Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

гідне премії за кращий фільм на якомусь аванґардному кінофестивалі, воно розповідає жахливу історію російської глибинки – міста Киштима, неподалік Челябінська, такого ж занедбаного і вимираючого, як і вся периферійна Росія. Отож, гуляючи по кладовищу, алкоголічка з шизофренічними розладами Т., літня жінка без дітей, чоловіка та соціальної допомоги, – віднаходить маленького хлопчика, розміром із лікоть, і називає його Альошею. Вона приносить Альошу додому, дає карамельки і сир, поїть водою з ложечки, але Альошеньці нездоровиться і він, відхворівши два дні, помирає. За цей час Альошеньку встигають побачити невістка-повариха, чий чоловік якраз сидів у тюрмі, сусідка пані Т., така ж стара алкоголічка, але заміжня (чи то у співжитті з алкоголіком-партнером, якого далі в репортажі зве по-свійськи крокодилом), власне, її бахур, що у п’яному вигляді, валяючись на підлозі зачуханої хати, справді схожий на крокодила, а також кілька дружбанів бахура – страшні на вигляд хмирі, що порівнюють розміри Альоші з підлящиком, а форму його голови – з цибулиною (ось вони, реалії алкоголізму). Альошенька, хоч і прийшов у село ненадовго, збурив усю округу – скоро про киштимського карлика починають говорити в сусідньому місті, і до справи береться місцевий слідчий, який намагається з’ясувати, звідки ж узявся карлик. Усі мешканці Киштима – збуджені та дивно перемінені. Названа мама Альоші по смерті прибульця звернулася з кругу, лише ворушила язиком у відеокамеру, плакала та безпомічно водила очима, її невістка написала на честь незвичайного гостя поезію, в якій ішлося, що Альоша прибув із зірок і приніс на мить у її безпробудне життя дещицю світла. В Альоші, кажуть, поки він був живий, очі світилися блакитним, були «як у котика», зросту він був маленького, як немовля, ручки і ніжки тоненькі. А голова – загострена, «як цибулина», скажуть потім дружбани «крокодила». Вістка про Альошу шириться не тільки Росією – про нього дізнаються в Японії, і команда з каналу «Асахі-ТБ» їде в російську глибинку відзняти дивну з’яву. Вони переконані – то їхні предки, що прийшли з небес на вогняних колісницях, і все це – діло дуже серйозне і може змінити розклад політичних сил у світі, відтулити двері для світла у серце й те де. Але, виявляється, у відтулені двері сердець місцевих мешканців встиг уже вскочити один спеціаліст із такого привідкривання, відомий ще з дев’яностих своїми радикальними семінарами з розковування скутих душ росіян. Цей пан З., відомий біоенергет і езотерик, на кілька днів швидше, ніж команда японців, прибув у містечко Киштим і викупив тіло Альоші за двісті доларів. Кажуть, загострену голову Льоші він хотів помістити собі на верхівку ціпка. Журналісти російського телебачення, автори цього мегахітового відео, віднаходять З. серед лісів, на закритому семінарі, в оточенні учнів і послідовників, – череватого, в майці, біля палатки, з хрестом на шиї. «Де Альошенька?» – питаються вони, але З. тільки хреститься й каже: «Ушол».

Такі от події в Киштимі, й Женя, звісно, про це все не знає, але що вдієш – тепер він у мене тісно пов’язаний із Альошею, і на нічних перестанках автобуса на Елісту я його бачу саме таким – вісником нової ери, яка мала початися та не розпочалась із Уралу.

Врешті, ми приїжджаємо в Елісту, центр республіки Калмикія, і по дорозі, ще за триста-чотириста кілометрів до міста, можна сказати, на підступах (беручи до уваги російські відстані), я чую розмови поміж місцевими – виявляється, Кірсан Ілюмжинов, тодішній їхній президент, а тепер – президент ФІДЕ, напередодні зробив офіційну заяву, що мав контакти із НЛО та позаземними цивілізаціями. Місцеві кажуть, їх часто там можна побачити – над намоленими буддійськими місцями (у Калмикії всі – буддисти), де планують зробити великий ретритний центр, часто літають різноманітні об’єкти – круглі, дископодібні або схожі на кубинську сигару. Все це відомо місцевим, одначе, коли Ілюмжинов робить заяву, його беруть на глум. Та йому, очевидно, на це начхати – за свої два терміни він виростив близько сотні гросмейстерів серед школярів Калмикії, ввівши як обов’язковий предмет вивчення шахів, побудував найбільшій в Європі (Калмикія географічно ще Європа) буддійський храм – Золоту обитель Будди Шак’ямуні, і, хоча не поталанило перетворити Калмикію на другий Бахрейн, все ж мізкуватих людей там стало суттєво більше.

Серед них – лама Батир Елістаєв, особа, наближена до президента країни, людина з проєктним баченням і стратегічним мисленням. Це на його запрошення ми тут, бо в нього є власне бачення майбутнього Калмикії. Він влаштовує нашій невеличкій науковій групі в кількості п’ятнадцяти осіб буддійське прийняття з одяганнями шаликів на шию, гостинно запрошує всіх (а чи, може, найвитриваліших) на особливий місцевий делікатес – баранячий кюр. Хоча буддисти, калмики не гидують м’ясом, мабуть тому, що, крім м’яса, там у них більше нічого й не росте, і кюр – це особлива страва, страва пастухів і хитрих мешканців степу, баранячий шлунок, напханий м’ясом із барана і закопаний у землю під місцем, де має палитись вогонь, і весь цей міхур із жиром, плоттю і кров’ю мліє практично добу, а потім викопується і во славу предків з’їдається за одним разом.

Пристрасть до м’яса у калмиків настільки у вдачі, що навіть вегетаріанські страви, які нам – декільком вегетаріанцям серед наукової групи – подають на обід у місцевій їдальні, схожі теж на политі кров’ю шматки м’яса, хоча насправді це невинні картопля, морква та буряк.

Особливий напій калмиків – зелений чай з молоком і сіллю – у мене не лізе, хоча кажуть, що він тут у них особливо смачний. Кажуть також, що він захищає від вітру, який особливо дошкуляє тут, де клімат – різко континентальний (спекотне літо й холодні зими), ну і сіль – вона ж підіймає вогонь, як дізнаюся з брошури про Аюрведу, подарованої нам у день приїзду.

У степу, крім баранів, немає нічого. Десь далі, за місцем, де часто можна бачити НЛО, росте велетенське дерево – його посадив один із патріархів буддизму, що приніс Дгарму сюди, на захід, де, як кажуть перекази, скоро з’явиться Будда Майтрейя. Дерево те, все обвішане стрічками, – особливе. Воно уволяє бажання, хоча, маю підозру, на свій, буддійський лад – тим, що врешті в людини це бажання зникає. Можна піти у степ і йти дуже довго, може, з кілька днів, а якщо пощастить, може, й тиждень – і не виходити на поселення людей. Степ є степ, це особливий настрій. Про нього знає тільки мій друг, Серьожа. Він родом із Волгодонська, і там теж дещо